|
 |
|
ПОГЛЯДИ | |
| ||
|
||
|
||
Варто привітати український народ з політичною зрілістю, яку він знову продемонстрував на недавно пройшовших виборах. Українцям справді є чим пишатися, тому що вони - частина універсальної політичної культури демократії, тобто здатності погоджуватися, не погоджуватися і люто дискутувати, але - у рамках міцного конституційного процесу. Насправді Україна не повинна соромитися сказати своєму молодшому братові, Росії, що останній варто повчитися в неї політичної культури. "Молодший брат?" - запитає хтось. Так, Росія - молодший брат України для кожного, хто знає історію. І в політичному сенсі Україна показала зрілість і здатність знаходити компроміс, якої Росії ще треба навчитися. Гляньте на президентські і парламентські вибори в обох країнах з погляду одного дуже простого тесту на демократію: якщо ви точно знаєте, хто переможе, і якщо ваше пророкування виявиться неправильним, можете бути упевнені — це демократія. Не важко пророкувати, хто переможе на майбутніх виборах у Росії, і це багато про що говорить. Так що пора молодшому братові повчитися в старшого. Коли Україна тільки ставала на демократичний шлях, було багато жахливих пророцтв. Деякі досить компетентні аналітики запевняли, що країна розколеться на дві частини, що вона у своїй основі нестабільна, що Західна Україна в результаті буде незалежною, але інша частина, швидше за все - ні. Але моделі голосування усе більше розмивають регіональні відмінності: під час останніх виборів Юлія Тимошенко досягла переконливого успіху на сході, водночас Віктор Янукович одержав певну кількість голосів на заході. Україна досягла успіху в будівництві держави. Немає жодних сумнівів у тому, що Україна - частина Європи. Це реальність, з якою кожному в Європі доведеться змиритися. Нація стає нацією, коли в неї є глибока історична самосвідомість. Країна без пам"яті - як людина без мізків, нездатна до самоаналізу. Головний помічник президента Леоніда Кучми не знав про масові поховання в Биківні, коли кілька років тому я висловив особисте співчуття стосовно трагедії. І я підозрюю, що багато українців також не знають про Биківню. Такі речі необхідно знати, це важливо. От чому резолюція Верховної Ради про Голодомор як акт геноциду — це політична й історична віха. Вона нагадує людям про важливість незалежності, про відповідальність за власну країну. І це те, що відбувається сьогодні в Україні. Зараз лідери країни повинні довести свою зрілість демонстрацією чіткого розуміння відповідальності за свої політичні рішення і програми. Власне, зараз час остаточно визначитися, у чому ж головна ідея демократії - у змаганні програм і політичних лідерів, чи їхньої відповідальності за свої слова. У Президента Віктора Ющенка є реальна можливість створити серйозну й ефективну систему відповідальності політиків, що ґрунтується на більшості та меншості. Більшість може бути коаліцією двох партій, або навіть більше, якщо деякі члени опозиції захочуть приєднатися. Але в будь-якому випадку це не має бути уряд, що намагається розмити відповідальність між партнерами в коаліції або зовсім перекласти частину відповідальності на інші сили з альтернативними програмами. Відсутність чітких меж відповідальності веде до політичного цинізму. Коли народ починає протиставляти поняття "нації" і "еліти", це говорить про те, що еліта корумпована і її неможливо притягти до відповідальності. Після вражаючої народної підтримки на виборах Тимошенко має можливість показати, що вона - щирий лідер нації. У неї є шанс очолити уряд і довести, що вона - не передвиборний популіст, а відповідальний лідер, що може формувати політику на тривалий термін - без емоцій, але з зобов"язаннями, жорстко, але без політичної помсти. Вона продемонструвала приголомшливий політичний талант. Зараз у неї з"явилася можливість перетворити його в стійке лідерство. Януковича має можливість показати себе відповідальним лідером опозиції, а не кращим варіантом для великої сусідньої країни. Він може показати себе справжнім лідером нації, що бере участь у поході України в Європу. Не тільки на словах, але і на ділі. У всіх трьох політичних лідерів сьогодні є історична можливість довести, що Україна - нація, що сформувалася, яка постійно зменшує провалля між собою і Європою. Ця прірва - не вина України. Це - наслідок довгих років комунізму і відсутності волі і незалежності - як у СРСР, так і в імперії. Якщо замислитися про масштаби причин, які створили цю прірву, залишається лише вражатися тим, наскільки вузькою вона стала зараз. Можна до нескінченності думати про проблеми та критерії, стандарти і недоліки, але незаперечний факт полягає в тому, що країна на вірному шляху. І Європа також змінює своє ставлення до України. Якщо ще 15 років тому про неї в США і Європі практично нічого не знали, то зараз ситуація змінилася радикально, і уявлення про Україну як нормальну європейську країну стає усе більш домінуючим. У всього вищесказаного є більш широкий і підбадьорюючий контекст. Оскільки Україна рухається убік Європи, імперські амбіції Росії слабшають, і в неї залишається тільки один шлях - йти за своїм старшим братом. У Росії просто не буде іншого вибору - через її величезні території, демографічну кризу і зростаючу силу східних сусідів. Якщо Росія не буде рухатися в Європу, збудеться інше пророкування, висловлене один раз алегорично, яке, щоправда стало загрозливим географічним визначенням тепер. Я маю на увазі слова генерала Де Голля про те, що "Європа - це територія до Уральських гір". Ідея Росії в Європі аж до Владивостока може здаватися привабливою для росіян. Але якщо вони не будуть намагатися втілити її в життя, то зіштовхнуться зі страшною невизначеністю. Так що Україна пропонує Росії не просто урок, а шлях повний надій. Шлях, по якому, як усі ми на Заході повинні сподіватися, Росія і піде. Збігнев Бжезинський - політолог, консультант Центру стратегічних і міжнародних досліджень (Вашингтон). Колонка Спеціально для Кореспондента на основі промови, прогодлошеній на круглому столі у Вашингтоні наприкінці жовтня. |
"За неймовірно короткий термін Київ побудував демократію і почав швидкий рух у Європу. Час взяти в дорогу молодшого брата - Москву", зазначає Збігнев Бжезинський у колонці, яку публікує у свіжому номері журнал Кореспондент.