|
 |
|
ПОГЛЯДИ | |
| ||
|
||
|
||
Кілька днів тому у столиці знову напали на темношкірого - баскетболіста клуба Київ Маркуса Фейсона. За день до цього на зупинці маршрутки вдарили пляшкою по голові Чарльза Асанте, вихідця з Гани. У даний момент він знаходиться в лікарні. День пізніше в метро побили студента з Кот-д'Івуар. Також минулого тижня в Києві побили хлопця з В'єтнаму. Подібних інцидентів за останнім часом відбулося чимало - десятки. Деякі зі злочинців, яких удалося затримати, визнали себе скінхедами. Причому далеко не всі потерпілі зверталися в міліцію, тому що не сподіваються на захист із боку влади. 19 жовтня 2007 року я був присутній на похороні індійського хлопця Абдура Роба, якого убили через його расову приналежність. Мені незрозуміло, чому українська влада, яка так палко прагне в Європу, не хоче визнати того, що в країні є така проблема, як расизм. Так він ще і процвітає! Таке визнання з боку влади викличе тільки повагу Європи. У багатьох державах діють закони, що захищають представників інших рас і національностей на їхній території. Такий закон, начебто, є і в Україні, але залучити за його порушення практично неможливо, а в очах Феміди расистські прояви перетворюються в просте хуліганство. Наприклад, у Франції за публічні некоректні висловлення расистського змісту можуть оштрафувати на 5 тис. євро, за напад, який мав расистський характер, - на 50 тис. євро і на два роки позбавити волі. При цьому судові досить свідчень двох очевидців, щоб засудити нападників. А у Швейцарії вистарчить скарги самого потерпілого, щоб його кривдник був покараний у двічі суворіше, ніж у Франції. В Україні дотепер скінхедов судять за хуліганство. У мене питання до скінхедів: як би ви відреагували, якби українців били в Туреччині чи Єгипті, наприклад? Адже там багато українських відпочиваючих. Чи в тій же Індії? Як щодо таких ситуацій у Німеччині, Франції, США? Українська влада судить скінхедів за хуліганство, і це абсурд. Футбольних уболівальників, що кидають сніжки на поле, можуть залучити за такою ж статтею. А тут ріжуть людям горло, як це роблять терористи в Іраку. І тому я хочу звернутися до Раїси Богатирьової, глави РНБО України, людини, яку я поважаю, і знаю, що вона не може бути байдужою до насильства і страждання. Раїса Василівна, візьміть це питання під свій контроль, адже убивства і побиття іноземців в Україні мають пряме відношення до національної безпеки країни. Звертаюся до Степана Гавриша, радника Президента з правових питань. Зверніть увагу Віктора Ющенка на цю проблему, адже багато держав світу давно прийняли закон про расизм. І там він, на відміну від України, працює. Звертаюся до першого леді країни Катерини Ющенко. Я глибоко поважаю Вас як дуже толерантну людину. Ви росли в Америці, де мирно вживаются представники різних рас і національностей. Невже Вам байдуже, у якій Україні ростуть ваші діти? Адже країна, закони якої припівнюють расизм до хуліганства, - це країна, що підтримує расизм. Хочу звернутися до українських парламентаріїв: від вас залежить доля прийняття більш твердого, але справедливого закону про боротьбу проти расизму, з налагодженим механізмом дії. В усіх країнах Західної Європи є такий закон, - коли ж він з'явиться в Україні? Скільки людей має загинути на вулицях наших міст, щоб ви серйозно задумалися над цією проблемою? Якщо це вас не дуже турбує, то подумайте про імідж країни і те, якого удару йому завдають місцеві расисти. В Україні чимало людей, які вважають, що расизм - це свобода слова, свобода думки. І правда, кожна людина вільна у виборі своєї позиції стосовно представників інших рас і національностей. Але якщо ця свобода слова переростає в різкі висловлення стосовно людей неслов'янської зовнішності та побиття іноземців на вулицях, то це вже не свобода. Це фашизм. Я вважаю, що сьогодні, крім прийняття закону, влада повинна в першу чергу здійснити наступні кроки: - зупинити расистські напади на громадян інших країн, біженців, людей без громадянства, представників меншин - усіх, кого не можна назвати етнічними українцями; - проводити справедливі і відкриті розслідування усіх випадків нападів на расовому ґрунті за участі міжнародної експертизи і спостерігачів, а також забезпечувати захист потерпілих; - припинити ганебну практику принизливої перевірки документів співробітниками міліції за принципом расових відмінностей під виглядом боротьби з нелегальною міграцією; - ефективно протистояти зростаючій кількості неонацистських і радикальних об'єднань, особливо в молодіжному середовищі; - заохочувати проведення суспільних інформаційних кампаній проти ксенофобії і расизму в ЗМІ, школах, університетах, серед молоді. Також я вважаю особливо важливим, щоб усе перераховане контролював відповідний державний орган, який був би підлеглий безпосередньо Президентові. Під кожною з цих вимог готові підписатися мої друзі з громадської організації SOS! РАСИЗМ!, заснованої нами в Україні. Ми переконані, що тільки такі комплексні міри створять умови для повної відповідності держави світовим стандартам. Усі ці вимоги ще торік ми передали Президентові України, але ситуація не змінилася, хіба що погіршилася. Я і багато інших друзів-іноземців обрали Україну як країну, у якій ми хочемо жити, працювати, ростити своїх дітей, а може й онуків. Країну, що нам багато чого дала, і яку ми любимо. |
"Скільки людей неслов'янської зовнішності має загинути в країні від рук скінхедів, щоб влада визнала: проблема расизму в Україні існує?", пише у своїй колонці для журналу Кореспондент генеральний секретар організації SOS! РАСИЗМ! Валід Арфуш.