|
 |
|
ПОГЛЯДИ | |
| ||
|
||
|
||
Адже вони об’єктивно не були ані революцією, ані контрреволюцією. Це був, у найточнішому розумінні цього слова, конституційний процес, який вийшов поза свої межі. Отже, не називаймо революцією події 2004 року. Революція – доволі страшна річ. Це коли в лютому 1917 року вели двометрових пітерських і московських поліцаїв, а юрба кричала: „Схватить их и начать мучить!” Але хоч би якими мерзотниками ті були, вони усе ж люди. Слава Богу, у нас такого не сталося. Натомість відбулася інша грандіозна подія, яку я для себе назвав „метапарламент у дії”, „віче у дії”. Сотні тисяч людей вийшли на вулиці й на майдани України саме задля того, щоб утвердити конституційний процес. Ми якось звикли, що сувереном суспільного процесу в сучасній цивілізації майже завжди є так званий народ. Дуже красива фраза, але в які хвилини історії вона необхідним чином торкається політичної реальності? В історії України подібне явище можна було спостерігати у тому ж таки лютому 1917 року, коли на вулиці теж виходили десятки й десятки тисяч людей, але тоді все скінчилося, фактично, нічим. Власне, спочатку тими чи іншими інцидентами, а потім Великою Жовтневою, після якої на вулиці й майдани можна було виходити „единственно с позволения начальства”. І раптом ось така подія. Враз сотні тисяч людей вийшли з антиконституційного процесу. Тоді вперше мало не за тисячу років Україна пішла у напрямі завоювання певної норми, яка може виникнули тільки на основі абсолютно єдиного конституційного процесу. Доти ж, від часів Аскольда та Діра і закінчуючи добою перед катастрофою 1240 року, Київ кілька сотень років мав отой самий метапарламент. Між нами кажучи, не так вже й часто він збирався – лише в ситуації якихось спазматичних подій, якихось страшнуватих інцидентів у тогочасній історії. А тепер ми повернулися до оцього самого метапарламенту. Таке відбувається нечасто, але, як то кажуть, від душі. І що б не розповідали недоброзичливці, ніхто нікого не провокував на конкретні дії, всі прийшли самі. Якщо після цього чи „оранжеві”, чи „біло-сині” спробують облаштувати Майдан, оцей саме метапарламент, вказівкою „згори”, то це закінчиться скандалом. Тому що, зрештою, органіка цього процесу – в тому, що людина залишає житло і йде на вулицю чи на майдан, патетично кажучи, за покликом серця. У мене ніколи, навіть тоді, у розпалі подій, не було (і не буде) ілюзій, пов’язаних з нашими політичними лідерами, зокрема „помаранчевими”. Річ не в тому, що ми хотіли спеціально Віктора Ющенка. Пан Ющенко для нас був псевдонімом нормального конституційного процесу. Оце і є те, що називається змарґіналізованим словом „народовладдя”. Зрештою, народ також може помилитися, і фатально помилитися. Як, наприклад, це трапилося в 1932-1934 роках у Німеччині під час їхніх електоральних подій. Але тоді народ став жертвою величезної інтриги з боку людей, які абсолютно зневажали конституцію. Цього разу народ не помилявся, добрі люди просто розчарувалися – вони чекали капітальних змін у житті, але побачили, що не дуже-то все й змінилося – політичні інтриги тривають і тривають. Як казав великий російський марксист Плеханов – „кризис безобразия”. Це він говорив про французький кубізм. Шкода, не бачив він парламенту попереднього скликання в добу його „морозівської” кризи… Йдеться про те, що, в принципі, на превеликий жаль, унаслідок таких подій виникає масове відчуття, що ми врешті нічого не добилися. Але насправді, якби не події 2004 року, то ми вже б жили в умовах абсолютної диктатури мерзотників. Як це чиниться у деяких країнах Середньої Азії. Як це зараз відбувається у Росії. І як це сталось у 20-30 роки минулого століття у Центральній Європі, коли мільйони людей раптом опинилися під впливом фашизму й авторитаризму. З нами цього не трапилося. Ми все ж перебуваємо при якійсь нормі, і масовий інстинкт це розуміє. Він уже не поспішає на демонстрації, маніфестації, він не поспішає на Майдан. Але він починає розуміти, що ми принаймні наближаємося до якоїсь норми. Ну, відбулися оті вибори останні. Й не сталося нічого – не було тектонічного зсуву, не було землетрусу… Тобто народ теж починає розуміти всю складність самої структури народовладдя. „Ну а що ж, пішли на Майдан – і після цього все зміниться на краще!” Це один із принципів власне революцій, великих революцій, коли сотні тисяч людей так само виходили на майдани, а за кілька тижнів опинялися під жорсткою диктатурою. |
На превеликий жаль, у нашому суспільстві склалося компліментарне ставлення до слова „революція”. Події, що відбулися три роки тому, не варто означувати такою лексемою, пише у своїй колонці у свіжому номері тижневика НОВИНАР, історик, доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський