Вiдправити коментар (повiдомлення) X Iм`я(нiк): введiть iм`я (нiк), пiд яким Ви бажаєте вiдправляти коментарi Пароль: Заголовок: Основний текст: Код захисту*:

Розвиток особистості   Щоб розуміти Україну, не обов’язково там жити Тарас Кузьо, 08/04/2007 14:57 Ті, хто не погоджуються з моїми поглядами часто вдаються до єдиного доводу, що я не знаю Україну, бо не мешкаю там. Це недолугий аргумент про те, що до дискусій мають право залучатися лише громадяни України, або українці з діаспори, які жили в Україні і, як сказали би тут в Америці, стали місцевими.

Насправді реалії зовсім інші. Якби насправді для розуміння країни треба було обов’язково жити в ній, то світ постав би перед великими труднощами. Посли, які працюють за кордоном упродовж 3-4 років, таким чином мали би втрачати розуміння країни, яку вони представляють.

Колишні американські посли в Україні, які зараз перебувають у Вашингтоні і працюють в аналітичних центрах, не могли би, якби згадана теорія була правдивою, належним чином оцінювати українські процеси.

Тим часом урядові служби, які готують інформацію та аналізи для своїх послів на місцях та урядів для вироблення закордонної політики, також не мали би жодної користі, якби вони не були розташовані в тих країнах, якими вони відають.

А як щодо незліченних департаментів у дослідницьких установах та університетах, які працюють з різними регіонами світу (як наприклад мій Інститут європейських, російських та євразійських досліджень?) Чи усі ті центри, які вивчають Східну Європу та колишній СРСР знають хото щось?

Чи в Асоціації досліджень національностей, Американській асоціації розвитку слов’янських студій, Канадській слов’янській асоціації і в Британських слов’янських та східноєвропейських студіях - (BASEES) працюють не “specialists”? І справді, навіщо мені взагалі їхати цього місяці на конференцію BASEES в Кембриджі.

Крім то того, якщо твердження дійсно правильне, навіщо існує Українська служба радіо Бі-Бі-Сі в Лондоні, Радіо Свобода в Празі і Голос Америки у Вашингтоні?

Безумовно, що нісенітницею є заяви з України, що розуміють Україну лише ті, хто там живе. Такі заяви свідчать про комплекс меншовартості та брак відповідних аргументів, які були би доречними в дебатах.

Вони також засвідчують брак розуміння «глобалізованого» світу, в якому ми живемо. Глобалізація означає фізично менший світ, в якому інформація доступна цілодобово і будь-де на планеті.

Я ніколи не забуду музей еміграції в Аделаїді на чудовому півдні Австралії (там розташована долина Баросса, де роблять найкращі австралійські вина). Музей розповідає про важке життя британських іммігрантів в Австралії до 60-х років минулого століття, бо Австралія була така далека.

Я дуже співчував тим емігрантам, включно з українцями та італійцями, які виїхали до Австралії після Другої світової війни. Сьогодні справа зовсім інша. Дешевий міжнародний телефонний зв'язок, мобільні телефони, реактивні авіалайнери, Інтернет і супутникове телебачення фактично ліквідували враження, що Австралія відрізана від світу й ізольована.

Ми переїхали до Канади 2001 і хоча, як усі емігранти, ми сумували за домом (за Лондоном і Європою), жити тут легко завдяки Інтернетові ( де ми можемо читати британські газети), ми можемо дивитися канали BBC Canada і BBC America, стежити за новинами на телебаченні BBC World , слухати на Інтернеті британське радіо і регулярно їздити в Британію та до Європи.

Це ж стосується й України – вам не обов’язково жити в Україні, щоб знати й розуміти країну.

У Північній Америці ми маємо українське телебачення на платних кабельних каналах. В Торонто є 2 безкоштовних українських канали: Контакт і Світогляд. Ми можемо користуватися українськими засобами масової інформації на Інтернеті, а якщо часом щось пропускаємо, то завжди є безкоштовна інтернетні підписка на Західні та Українські статті.

В Торонто є принаймні 5 українських газет. У Вашингтоні, де я працював 3 роки, постійно приїжджають люди з України – чи то на короткочасне перебування, чи на навчання або стажування.

Крім того, є велика діаспора четвертої хвилі, включно з Мирославою Ґонґадзе і Миколою Мельниченком. Я буду вдруге промовляти у березні на Помаранчевій хвилі в Чикаго – цю організацію заснувала нова хвиля української імміграції. Особисті контакти з Україною через спілкування з приїжджими чи мої поїздки в Україну також дозволяють триматися в курсі.

Будинок мого батька в Йоркширі цілком типовий. Там є 6 українських телеканалів, які він дивиться щодня. Батько моєї дружити робить те ж в Нотінгемі.

Я пам’ятаю як дивився другі теледебати президентських виборів 2004-го року у Йоркширі перед тим як їхати в Україну в якості спостерігача на виборах в другому турі 26-го грудня. Це було напівреально – дивитися дебати в моєму рідному англійському місті і слухати, як мій батько коментував нерозбірливе мурмотіння Віктора Януковича.

Але мої можливості стежити за подіями в Україні закінчуються не тут. Мій батько – громадянин України з 1998-го року і вперше голосував на виборах 1999 (він з огидою їздив з Йоркшира в Лондон в українське посольство голосувати в другому турі за Леоніда Кучму).

Особливістю української діаспори в Британії є те, що багато українців тут так ніколи і не прийняли британського громадянства. Мій батько прибув у Британію 1948-го року з Німеччини, куди його в 15 річному віці вивезли на примусову працю. Як багато його друзів українців у Британії мали право на проживання і їздили за кордон з посвідченнями біженців.

З1997-го року з українського закону про громадянство була вилучена вимога про приживання в Україні 5 років. Треба лише довести факт народження в Україні і підтвердити відсутність громадянства іншої країни (бо Україна не визнає подвійного громадянства). Мій батько відповідав усім тим вимогам. Нумо усі пам’ятати, що ми усі живемо в глобалізованому світі.


Погляд був спершу опублікований 12 березня 2007 року на блозі Тараса Кузьо на сторінці ББС.