По цілій країні пройдуть жалобні заходи в пам'ять за загиблими. У Києві на Михайлівській площі зі зверненням до нації виступить Президент України Віктор Ющенко, його виступ будуть транслювати провідні українські телеканали. Масштаби жалобних заходів відомі не тільки громадяни, але й цілий світ. Ющенко закликав українців в цілому світі запалити жалобні свічі. Про те, як вшановують цю дату в Росії, яку голодомор також не оминув, мені, журналістові, який має численні інформаційні джерела, нічого не відомо. Інформації про офіційні заходи немає ні в інформагентствах, ні в інтернеті.

Не хочеться думати, що усе обмежиться тим, що я розповім дітям, як у грудні 1932 року моя бабуся 12-річною дитиною назавжди залишила рідний дім на хуторі під станицею Орловською на північному-заході Краснодарського краю і дві доби йшла пішки приблизно 80 кілометрів до своєї сестри в місто Єйськ, харчуючись тільки перемерзлими капустяними качанами з давно прибраних полів. Батьки відправили її до сестри в більш благополучне місто після того, як дома закінчилася остання їжа, а самі залишилися повільно вмирати. Як пізніше розповіли чудом вцілілі далекі родичі і сусіди, мої прадід і прабаба змогли простягнути ще два місяці – вони померли від голоду в лютому 1933 року.

Таку різну офіційну реакцію на трагічну дату в Росії та Україні навряд чи можна пояснити різними масштабами трагедії – на території України померло від голоду 3,5–4 млн. осіб, у той час як у Росії рахунок йде тільки на сотні тисяч. В Україні вважають, що за масштабом жертв, голодомор перевершує Другу світову війну. Однак навіть якщо рахунок не йде на мільйони – це не означає, що Росія не здатна в національному масштабі ушанувати пам'ять сотень тисяч жертв. Зараз усі говорять, що Москва хоче максимально відмежуватися від трагедії 1932–1933 років винятково з політичних мотивів.

Російська влада боїться програти інформаційну війну Україні, яка просить інших країн визнати голодомор геноцидом українського народу. Незважаючи на те що режиму, винуватого у цьому злочині, давно немає, Москва побоюється, що у випадку такого визнання на неї буде покладено моральну, а можливо, і матеріальну відповідальність за смерть мільйонів людей 75 років тому. Тому докладає максимум зусиль, щоб зірвати плани Києва з надання голодоморові в міжнародному контексті того ж значення, що і Холокосту євреїв у роки Другої світової війни. Заодно і пам'ять про цю політично небезпечну зараз подію влада намагається викорінити.

Так трапилося, що документів, які вказують на етнічну спрямованість штучно створеного голоду, немає. Москві тоді мала розрахуватися за німецькі кредити на індустріалізацію, тому в селян у регіонах з житницями продовольство вигрібали до крихти. У той же час географія голодомору свідчить про те, що ударив він в основному по національних окраїнах Радянського Союзу. Крім України голод охопив Кубань, Ставропілля, Дон, Нижнє і Середнє Поволжя, які входили в Російську Федерацію. А роком раніше – Казахстан, який також тоді був частиною РСФСР. В той час від голоду помер кожен третій казах. При цьому в Поволжі найбільш сильний голодомор був у ліквідованій у 1941 році німецькій автономії.

У найбільш враженій голодом сільській місцевості в більшості цих регіонів проживало змішане російсько-українське населення і козаки, яких офіційна статистика відносила то до українців, то до росіянином, а радянська влада відверто недолюблювала. На 1932–1933 роки припадає посилення антиукраїнської й антикозачої риторики Сталіна. Відомі його листи Кагановичу і Шолохову. У першому з них Сталін стверджує, що партійні і державні органи в Україні кишать націоналістами і польськими шпигунами й у будь-який момент Радянський Союз може Україну втратити. У другому переконує Шолохова, що козаки самі винуваті в голоді.

На початок 30-х припадає політика деукраїнізації Кубані. У регіоні, у якому до 80% населення за дореволюційними переписами говорили на «малоросійському» діалекті, закривалися і переводилися на російську мову педучилища і школи, у яких раніше викладали українською. Зараз цю мова в якості розмовної використовують лише дідусі, молодь і середнє покоління перейшли на російську. У результаті голодомору і деукраїнізації чисельність українців у РСФСР за переписом 1937 року упала до 3 млн. осіб проти 7,8 млн. за переписом 1926 року.

Чим закінчиться закамуфльована суперечка між Києвом і Москвою про те, чи є сучасна Росія правонаступницею не тільки досягнень і активів Радянського Союзу чи ще повинна відповідати за такі непорядні, як голодомор, пасиви розваленої держави, я не знаю. Мене зараз більше непокоїть інше питання. Спробу офіційної влади Росії замовчати або вшанувати по мінімуму жалобну дату через політичні розбіжності з Києвом не можу не сприймати інакше як образливу для мене і моєї родини, а також родин інших жертв голодомору. Як не можу сприймати інакше і відсутність офіційної реакції на вчинений днями «євразійцями» Дугіна в Москві погром виставки документів про голодомор з українських архівів.