Вiдправити коментар (повiдомлення) X Iм`я(нiк): введiть iм`я (нiк), пiд яким Ви бажаєте вiдправляти коментарi Пароль: Заголовок: Основний текст: Код захисту*:

Громадянська позиція   Майже весна / Люди майбутнього Святослав Вакарчук, 09/12/2007 06:08 Чим довше в Україні триває політичне протистояння, тим менш зрозумілою здається ситуація не тільки стороннім спостерігачам, а й людям, котрі є частиною цього протистояння. Дедалі частіше чую запитання на кшталт: коли все це закінчиться?

Причому таке запитання можна почути від творчої людини, викладача університету, працівника державної сфери, людини, що працює на автозаправці, та навіть консьєржа будинку, в якому мешкаю. Усі втомилися не тільки від щоденного потоку бруду та безглуздя, не тільки від підміни моралі «поняттями», а права - сумнівним й недосконалим законом, але найголовніше - від страху, що все це... не скінчиться ніколи.

Я пригадую одну розмову, яка відбулася в мене нещодавно в місті Санта-Клара (штат Каліфорнія, США), що є одним із центрів Силіконової долини. Зрештою, саме ця розмова й спонукала мене до публічного викладу своїх думок.

Моїм співрозмовником був один із молодих талановитих, високоосвічених українців, що виїхав на навчання до Стенфордського університету, а потім залишився в Силіконовій долині і тепер успішно працює розробником програмного забезпечення в одній із все­світньо відомих високотехнологічних компаній.

Ми розмовляли про долю українців, котрі виїздять за кордон і залишаються там. На відміну від знайомої вже мені позиції, чутої раніше від заробітчан, які працюють у Південній Європі: мовляв, ми б і раді повернутися, але ж тут кращі умови для наших дітей, а там нема на що сподіватися (варіант: нічого доброго нас не чекає), - я почув щось зовсім інше. Позиція українця із Санта-Клари звучала так: «Ми вчимося, набираємося досвіду, стаємо самостійними й чекаємо моменту, щоб приїхати додому і творити свою державу». Більшість колег мого співрозмовника не планують, за його словами, залишатися поза Батьківщиною, не змінюють паспорти і готові повертатися в Україну. Чого ж вони чекають?

Відповідь є. Вони чекають зміни «правил гри» в Україні. Вони чекають, коли їхня Батьківщина прийме їх із їхньою освітою, знаннями, можливостями та ентузіазмом і запропонує їм умови, до яких вони почали звикати, - умови поваги, вдячності та розуміння важливості їхнього внеску. Коли людина зі знаннями і досвідом у своїй професії важитиме більше, ніж людина зі зв'язками та досвідом інтриг. Коли, нарешті, в нас не гідність та права людини залежатимуть від закону, який є лише цинічним інструментом реалізації статус-кво між пригнобленим народом і знахабнілими авантюристами на вершині влади, а, навпаки, закон слугуватиме правам і добробуту людей.

Чому цього немає сьогодні? На мою думку, є об'єктивні причини. Сьогоднішній владний істеблішмент в Україні представлений двома поколіннями.

Перше покоління - це так звані «червоні директори» і «політичні функціонери КПРС та комсомолу». Ці люди, здебільшого досвідчені й підготовлені для керівництва великими заводами та однорідними колективами, справді мали непогану інтелектуальну та освітню підготовку, що допомагала їм доволі успішно реалізовуватися в умовах радянських реалій із властивими їм щитами й підстраховками у вигляді бездонних нафтовогазових родовищ.

Але ці люди, як з'ясувалося, так і не змогли пристосуватися до нових реалій, котрі називаються «Незалежна Україна». Ба більше, ці люди так і не зрозуміли, що таке «Незалежна Україна». Як кажуть музиканти, не мали цього відчуття «в пальцях». У кращому разі, вони добросовісно трактували Україну як велике госпрозрахункове підприємство, завод, що має давати план і забезпечувати їм авторитет серед громадян - «робітників» та «інженерів». Ідеологія, суть, якщо хочете, бренд «Україна» для них так і залишилися поза кадром... Цих людей і тепер багато на екранах телевізорів. Вони продовжують заспокоювати всіх своїм конформізмом і лякати своєю архаїчністю.

Друге покоління - так звані «нові українці». Це люди, котрі стали дорослими в середині 80-х років минулого століття і тоді ж усвідомили, що правила, за якими жили їхні батьки, перестали «працювати». Абияк або й зовсім не здобувши освіти, ці люди стали уособленням нового «пострадянського успіху», який із таким смаком культивувався впродовж 90-х років. Його девіз дуже простий - «бери те, що погано лежить». Маючи природний розум, зашкалений цинізм і не маючи моральних принципів, «нові українці» швидко стали дуже багатими і, як наслідок, впливовими, оскільки в новій філософії, ними ж самими і створеній, гроші = впливовість. У середині
90-х років це покоління почало приходити до влади в Україні.

«Нові українці», на відміну від «червоних директорів», швидко пристосувалися до нових правил гри, навіть більше - вони їх створили і нав'язали всій країні. Безумовно, в їхній системі координат Україна вся була брендом, брендом їхньої успішної власності. Вони без великих витрат і досить легко відвоювали цю власність у попередніх поколінь і тепер керували нею як могли - інтуїтивно, напівграмотно, боячись у будь-який момент втратити те, що впало їм на голови.

Однак Україна, комфортна й успішна держава, для кожного українця так і залишилася рекламною кампанією, дуже далекою від правди, як це часто буває з рекламою.

Зрештою, боротьба «червоних директорів» та «нових українців» і всередині кожного з цих поколінь триває на Печерську й донині. Однак стає вона дедалі безглуздішою та безрезультативнішою, а головне - очевидною для всіх.

Два покоління при владі - але ж будь-яке суспільство, скаже кожен, представлене, як мінімум, трьома! Куди ж поділося третє? На щастя - нікуди! Воно є, воно вчиться, воно росте, воно набирається досвіду. Третє покоління - назвемо їх «люди майбутнього» - це ті молоді фахівці, які ще вчора були студентами українських та закордонних університетів, кому, як стверджує російська приказка, «не було б так добре, якби лихо не допомогло». Це покоління не могло розраховувати на державу - завдяки «старанням» їхніх поперед­ників, держава вже нічого не могла їм дати. Воно не могло розраховувати на батьків - батьки були часто деморалізовані та бідні. Воно навіть не могло скористатися гаслом «нових українців» - «бери те, що погано лежить», оскільки все вже взяли до них...

Що їм залишилося? Покладатися тільки на власні сили! Вчитися і працювати, працювати і вчитися! Що вони успішно робили й роблять, і несть їм числа в Україні. Це люди, які працюють в офісах та центрах, в українських та закордонних компаніях. Це аспіранти і викладачі наших університетів. Це юристи й економісти. Це фізики і художники. Це кияни та львів'яни, харків'яни та донеччани. Це аналітики з Лондона і програмісти із Силіконової долини. Це всі ті, хто любить свою країну, бо виріс у ній. Це всі, хто вміє грати за новими правилами - правилами, за якими живе світ. За цими правилами грають люди ХХІ століття, а не кам'яної епохи! Як і мій знайомий із Санта-Клари, вони поки що чекають... Чекають, коли ви, панове можновладці, схаменетесь і усвідомите, на якій землі живете. А як ні, то можете бути певні: вони, люди майбутнього, прийдуть самі і нагадають про це всім нам - майже 50 мільйонам українців. Просто прийдуть і нагадають... І не матиме значення їхній вік, вони можуть бути і зовсім молодими, і літніми людьми, - все визначатимуть психологія, мораль та завдання, що їх вони накреслять для себе і для суспільства Незалежної України.

Джерело: Дзеркало Тижня