| Вiдправити коментар (повiдомлення) |
X |
|
|
Юрій Кочубей: Стратегічне положення України – це великий ресурс, це можливість повноцінно розвиватися.
Ольга Михайлова, Політик HALL, 13/06/2007 11:21
 Когда нам подсовывают разного рода соблазнительные "идеи": славянского братства, общей исторической судьбы, евразийства и неоевразийства, Европы-2, либеральной империи, как и разного рода "конфигурации" типа ЕЭП, то всем, а особенно руководителям государства и ответственным за внешнюю политику Украины, следует помнить, что и у нас есть своя "теоретическая база" и к ней нужно обращаться, ибо предшественники, во всяком случае, исходили в своих внешнеполитических разработках из национальных интересов, которые не исчезают и в эпоху глобализации. |
Продолжают действовать и фундаментальные законы геополитики – "константы", которые никуда не исчезают, если "переменные" могут и меняться. "Черноморская доктрина" Ю. Липы актуальна и сегодня. Полукруг "Балканы – Причерноморье – Кавказ – Каспий", прямо примыкающий к Ближнему и Среднему востоку и создающий с ним определенную целостность, имеет огромные запасы энергоносителей и является территорией перманентной нестабильности: из этого должно исходить Украинское государство при формировании своей политики и организации ее научного обеспечения. И если изучению проблем Причерноморья придают большое значение в Европе, о чем свидетельствуют исследование Института безопасности ЗЕС (так называемые "Тетради Шайо"), а при Гарвардском университете в США основана Программа черноморской безопасности, то мы, по-видимому, опоздали, хотя и имеем значительные теоретические достижения в этой сфере и молодых специалистов-патриотов. Нужно думать о будущем, готовиться к нему, как призывал Юрий Липа. Он дал нам прекрасный пример того, что при любых обстоятельствах, даже самых тяжелых, нужно мыслить масштабно и перспективно, руководствуясь только интересами своей страны.
Юрий Кочубей
Газета "День"
Українська гуманітарна академічна еліта пізнається не так за вченими ступенями, як за специфічною манерою спілкування. Цю пізнавану манеру вирізняє неприховане інтелектуальне завзяття, розкішна українська мова і аристократична коректність. Юрій Кочубей, безумовно, належить до цього академічного світу. Навіть формально - останні роки він працює як провідний науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України. Але при тому він належить ще й іншому світу - дипломатичному. Патріарх української дипломатії, Юрій Кочубей був, між іншим, першим послом незалежної України у Франції. Але на протязі усіх сорока років професійної реалізації у дипломатичній сфері, він глибоко, на науковому рівні займався сходознавством. Робота на Заході і інтерес до Сходу - два покликання в одній долі. І, як випадковий наслідок, у відповідях Юрія Миколайовича на питання "Політик HALL" - шляхетний баланс коректності дипломата і точності вченого.
Вам довелося працювати дипломатом на Заході, і в той самий час ваші наукові інтереси завжди були пов'язані зі Сходом. Чому так сталося?
- Я не збирався нікуди виїздити з Києва, а в нас тут можливості дипломатичної служби були досить обмежені. Наші представництва були хіба у Парижі, Женеві, Відні та Нью-Йорку. Мені довелося працювати в США, Швейцарії та Франції. Але я водночас займався арабською мовою і літературою.
Я свідомо не хотів займатися політичними або економічними питаннями, бо це мав на роботі щодня, з ранку до вечора. Для того щоб відпочити, вже після роботи я занурювався в арабістику. Так вийшло, що я займався сходознавством, хоч ніколи не працював на Сході. Але то було моє особисте рішення, моя воля. Я вирішив зайнятися цим ще й тому, що тоді в Україні не було своїх сходознавців, а якщо були, то хіба поодинокі персони. Бувало, що людина, яка не знала ні однієї східної мови, претендувала на звання вченого в цій галузі.
Як вам прищепився інтерес до Сходу?
- Почалося, коли мені було 14 років - я прочитав книжечку з бібліотеки газети "Правда", такі метелики колись продавались на вокзалах. Звичайно вони містили якісь оповідання, але моя книжечка - це був фрагмент праці академіка Ігнатія Крачковського, світової слави арабіста, де він дуже захоплююче розповів, як працював з арабськими рукописами. При чому не я один захопився арабістикою, прочитавши цю книгу. Це я вже потім дізнався, коли прочитав повний текст цієї роботи мемуарно-наукового плану. Почав читати про арабський світ, потім відвідував курси з арабської мови (існував в університеті гурток). Мої курсові роботи і дипломна були пов'язані з Близьким Сходом, так мене чогось туди тягнуло. Власне, ні до моєї безпосередньої роботи, ні до моєї заробітної плати це не мало ніякого відношення. Врешті-решт одного прекрасного дні друзі запропонували надрукувати арабістичну працю, потім другу, а з часом в Москві, в Академії Наук СРСР я захистив дисертацію з арабської літератури. Таким чином я вже став вченим, затвердженим солідною інстанцією, Академією Наук. Якщо взяти список моїх публікацій з 1957 року, то не знайдеться жодного року, щоб щось не публікувалось. Спочатку єдиною можливістю опублікуватися в Україні був журнал "Всесвіт", що поновив свою роботу в 1958 році. З того часу я був з ним зв'язаний, і публікувався там хоча б раз на рік. Але, як і перед тим, я продовжував працювати в своїй галузі. А коли вже повернувся з закордонних відряджень, пішов працювати в Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України.
Узагальнюючи спостереження за Сходом, чи можете зробити висновок, якою мірою ми - люди східні?
- На це запитання дав відповідь ще Михайло Грушевський, який сказав, що ми найбільш зорієнталізовані з усіх європейських народів. Тобто великий вплив на формування українців мали східні сусіди. Правильніше було б казати - південні, але за традицією кажемо - східні. Маємо достатньо спільного у мові, у звичаях. Стикалися ж не лише на війні, але й за звичайних умов, і спільні напади, бувало, робили. Навіть наш костюм національний, козацький - це тюркський костюм. Козаки наші жили в тих же умовах, що й козаки татарські, в степах. Вони вимушені були носити той одяг, який не поступався б у зручності в тих умовах степу, і тому були перейняті шаровари. Також військову організацію і ряд видів зброї перейняли від татар. Багато назв принесено з тюркських мов разом із звичками - палили, наприклад, тютюн (а це ж тюркське слово). Щоправда, в деяких випадках в ужитку були паралельно синоніми - як, наприклад, "сідло" та "кульбака". Бачте, одне з цих слів слов'янське, інше - тюркське за походженням. Але для злиття або симбіозу умов не було, релігійна різниця не давала можливості. Тому в найважливішій, в духовній сфері не відбувалося проникнення. Якби Володимир Великий обрав іслам як державну релігію, наш розвиток був би зовсім іншим. Отже, розмови про те, що ми люди східні - це перебільшення. Принциповим є те, що наша культура, наша цивілізація - це осіла цивілізація, чи від Трипілля відраховувати, чи від пізніших часів. Тюркські народи зараз здебільшого також є осілими, мають постійні місця проживання, як от у Туреччині. Але корені їхні все ж кочові. Це відчувається навіть по тому, яка в кого кухня. Кухня - дуже консервативне явище. Варто лише подивитись на українську кухню. В ній дуже багато овочів. В російській чи скандинавській кухні ми такого не бачимо. Навіть по цьому можна зробити висновок, що традиції землеробства на нашій землі вкорінені здавна.
Але ж чому Росію, що також належить до християнського світу, не можна вважати ще більш зорієнталізованою, але також європейською країною?
- Не можна вважати, ні. Росія - це конгломерат. Земля, яка була органічно населена великоросами, закінчувалася на Оці, Волзі. Про відмінності, навіть мовні, в самій Росії було досліджено ще перед революцією. Цілий пояс західних областей Русі - від Новгорода та Пскова через Смоленщину і аж до Тмутаракані було заселено людьми слов'янського походження. Ці землі входили в державу Рюриковичів. На північ і на схід лежали землі слов'янізовані, але первісно не слов'янські. Варто лише подивитись у класичне джерело - словник Даля, почитати вступ (його ж ніхто не читає). Є слова, які в російській мові вважаються локальними, обласними. Я був здивований, коли дізнався в Даля про лексику Новгородщини. Наприклад, що слово "ратоваті" означає "спасать". Але це ж українське слово "рятувати"! Слово "панчохи" також там побутує, при тому, що є загальновживаний російський відповідник - "чулки".
То може, східний кордон Європи можна означити як кордон держави Рюриковичів?
- Коли кажуть, що кордон Європи пролягає по Україні, і навіть намагаються вказати цю лінію розподілу, - я цього не підтримую. Взагалі таким уявним кордонам я не надаю надто великого значення. Є теоретики таких розподілів, і з них дехто каже навіть про кордон, як про стіну, що ніби стоїть між Сходом та Заходом... Тобто роздмухується тема сутички цивілізацій, піднята Гантінгтоном. Я з ним не згоден в принципі. Війни, які відбувалися на кордонах Європи, та й далі - це не були війни за перемогу якогось цивілізаційного стандарту. То були війни за здобич, за матеріальні багатства. Зараз - це нафта і газ, раніше - золото, або шовк, або перець... Коли сьогодні кажуть про цивілізаційну війну між християнством та ісламом, я вважаю це затуманенням реального стану справ. Коли я чую по радіо, що в Афганістані війська союзників при допомозі країн Північного Альянсу нанесли удар по позиціях талібів, то як це треба розуміти? Якщо християни виступають спільно з мусульманами-масудівцями, який же тут конфлікт цивілізацій? Це війна за ресурси. І не лише за нафту. Ресурсом може бути геостратегічне положення, і таким стратегічним ресурсом є розташування Афганістану. Тому-то й точиться там війна майже безперестанку. І тому ця країна така нерозвинена.
А може, так само з Україною? Адже також маємо проблеми через стратегічне місце на мапі?
- Приблизно. При тому, що стратегічне положення України - це великий ресурс, це можливість повноцінно розвиватися. Особливо враховуючи наш генетичний потенціал. Він послужив розвитку науки Росії, Австро-Угорщини, Америки, з нашої території вийшло надзвичайно багато людей, що зробили внесок у розвиток світової цивілізації! Але не всі навіть знають, що це українці. А скажіть ви мені, який найбільший ресурс в України, на вашу думку?
Напевно, труби. Газотранспортна система, я маю на увазі.
- Наша розгалужена і розвинена газотранспортна система і справді привертає увагу всієї Європи. На Заході потрібен газ, в Росії він є, і тому Україна як транзитер справді має певні важелі впливу на ситуацію. Це наша перевага, і ми повинні використовувати її. Але врешті решт це колись закінчиться. Це тимчасове. Головний ресурс наш - це наша земля. Бо ані труби, ані комп'ютеризація не потрібні, коли нема чого їсти. Важливо, що на своїй території ми можемо спокійно прожити, прохарчуватися, ще й непогано. Це ресурс - наша родюча земля. І тому я виступаю проти того, щоб землі сільськогосподарського призначення пускали на продаж. Спішити з цим ніяк не можна. Треба накласти вето, мораторій, щоб земля залишилася у використанні нашого народу. На сьогодні, коли ми бідні, хто ж буде купувати цю землю? Через підставних осіб, будь-яким способом буде зроблене все, щоб позбавити нас цього ресурсу.
Наскільки змістовне, на вашу думку, кліше про стагнаційність Сходу? І в цьому сенсі чи є відбиток східної стагнаційності в Україні?
- У XVIII столітті в Європі дійшли висновку, що Схід спить. Це справді стало певним кліше. Але це не правда, або, точніше, неповна правда. Дуже знаковою подією була експедиція Наполеона Бонапарта в Єгипет на самому кінці XVIII сторіччя. Після хрестоносців це був перший прихід європейців на мусульманський Схід. І східне суспільство саме тоді побачило власне відставання. І вони кинулися надолужувати! Посилали в Європу вчитися молодих людей, заводили школи, особливо в Єгипті при Мухаммеді Алі. Розпочалася реорганізація армії, була заведена артилерія, пожвавилося виробництво, почали виходити власні газети... Відомо, що в той час фактично весь мусульманський світ, крім Ірану, був під владою Османської імперії. Але сама Османська імперія, в силу своєї організації, як імперія, виявилась занадто неповороткою, щоб стати на новий шлях розвитку. Спочатку турків у Європі боялися страшенно, бо вони мали енергію, і в них була дієва військова організація. Але Османська імперія не змогла утримати темп розвитку. І всі реформи (а були там і реформатори) захлиналися через корупцію та бюрократизм. І що ж в результаті після Першої світової війни лишилося від Туреччини? Сучасна територія, населена турками й курдами. А колишні турецькі посілості відразу ж захопили англійці і французи, і тільки тоді почався більш-менш самостійний розвиток у цих уламках великої імперії. Але розвиток той був уповільнений, бо нікуди було подітися від "опіки" Заходу, від тих же самих американських баз. Ми говорили про Туреччину, а от подивимося на Іран. Зовні була незалежна країна. Але контроль над фінансовими потоками та ресурсами тримала компанія British Petroleum. Вони справді мали контроль над фінансами держави! Спроба на початку 50-х років скинути це ярмо не вдалася. А в Єгипті Гамаль Абдель Насер все ж таки зумів покінчити з колонізаторами і Єгипет повільно, але розвивається. Треба зважати, що цим країнам доводиться витрачати багато коштів на озброєння, щоб у разі потреби захистити свої ресурси. Зокрема, Іран успішно проводить власну ядерну програму. А це теж коштує гроші.
Тобто, можна вважати, що Схід прокинувся?
- Так, і він розвивається. Але тут є велика небезпека. Бо разом з тим прокинувся так званий фундаменталізм (це слово, до речі, запустили в обіг не араби). Йдеться про повернення до витоків ісламу, до тих зразків, що виробилися в перші роки його існування. Це cпроба відійти від реальності сучасного життя, ніби очищенням релігійного канону від намулювань останніх сторіч можна обігнати Захід. Це - помилка як фундаменталістів, так і радикальних новітніх реформаторів. Бо саме пришвидшена вестернізація призвела до того, що, як протидія їй, в Ірані відбулася Ісламська революція. Це відбивало настрої населення, бо шахський режим був дуже легко повалений. Отже, один з ефектів цих глобалізаційних процесів, що охопили Схід, - це реформаторська активність, але як противага їй існує й ця фундаменталістська лінія. Та не наша справа вчити їх, як їм жити.
Джерело: Журнал Політик HALL.
|
10/12/2008 12:04
