Вiдправити коментар (повiдомлення) X Iм`я(нiк): введiть iм`я (нiк), пiд яким Ви бажаєте вiдправляти коментарi Пароль: Заголовок: Основний текст: Код захисту*:

Громадянська позиція   Виборча система України потребує лібералізації Андрій Ігнатов, 09/10/2007 06:14 Регулярні загальні вибори стали обов'язковим елементом української політичної організації. Однак, той варіант пропорційної виборчої системи, який зараз існує в Україні, обмежує можливості громадян до участі у партійному житті, унеможливоює вірогідність бути обраним на будь-яку виборну посаду в органі влади і радикалізує учасників виборчого процесу.

Натомість, удосконалення існуючої виборчої системи, а саме лібералізація партійної організації і структурування проведенням партіями процесу висування кандидатів, дозволить суттєво покращити і стабілізувати політичний процес, а також забезпечать умови для консолідації політичних інтересів.

Вибори і голосування є важливим компонентом демократичної системи організації суспільства. Загальні вибори на території України були запроваджені досить недавно, а саме на початку 20-го століття. (Див. Коментар [1] у додатку). У сучасній Україні, найновіше українське виборче законодавство 2004 року запровадило так звану пропорційну систему виборів до національних і всіх місцевих виборних органів починаючи з 2006 року, за якою всі кандидати на виборні посади мають пропонуватися («висуватися») зареєстрованими загальнонаціональними політичними партіями. Головним аргументом  на перевагу пропорційної системи була бажаність структурування українського політичного суспільства і краща внутрішня організація політичних груп, які отримували б владу за результатами виборів.

В кінці кінців, перші повністю пропорційні вибори до Верховної Ради і місцевих рад відбулися в березні 2006 року. Передвиборча кампанія була емоціно насиченою і активною. Багато спостерігачів пов»язували радикальність стилю кампанії емоціним зарядом Помаранчевої Революції. Але іншою причиною радикалізації політичного суспільства могла бути сама виборча система.

Як організовувалися вибори до Верховної Ради у 2006 і 2007 роках за новою пропорційною системою? Процес висування кандидатів і формування виборчих списків до Верховної Ради України відбувався наступним чином:

1.       Політично активні громадяни організовували політичні партії, які мали мати предстваництво щонайменше в 17 із 25 областей України і чисельність щонайменше 10 000 громадян 16 років і старше.

2. Політичні партії виборляли виборчу програму, формували блоки і заявляли про свою участь у виборах до Центральної Виборчої Комісії.

3. Первинні організації політичних партій проводили внутрішньопартійні збори, на яких висувалися кандидати до національних зборів партій.

4. Національні збори партій висували кандидатів у народні депутати - безпосередньо або опосередковано через обраних делегатами керівні органи партій. Голосування за кандидатів зазвичай відбувалося загальним списком кандидатів, що був попередньо підготований лідерами партій.

5. Керівні органи партії подавали заявку до Центральної Виборчої Комісії, яка реєструвала кандидатів у народні депутати.

Таким чином, конкретні кандидати в народні депутати в 2006 і 2007 роках висувалися керівництвом партій і затверджувалися партійних з'їздами.

Варто зазначити, що політичні партії в Україні мають фіксоване членство і функціонують як клуби політично активних громадян, які зацікавлені у отриманні і використанні влади. Громадянин України не може стати членом партії, яка йому подобається.

Щоб стати членом партії, йому або їй потрібно особисто написати і подати заяву на вступ до партії в первинну організацію цієї партії, а також отримати і представити письмові рекомендації від кілької існуючих членів партії. Далі, завяву має розглянути збори первинної партійної організації, які мають прийняти рішенні про прийняття або неприйняття громадянина до партії. Звичайно, ніякого нагляду за рішеннями партійних організацій не існує, тому що в суспільстві превалює думка, що в діяльність партій втручатися ніхто не має права.

В реальності, тільки надзвичайно політично налаштовані громадяни  знаходять час на спробу проходження всієї процедури вспуту до партії. Частіше, політично впливові громадяни - наприклад, власники компаній з багатьма працівниками, державні службовці, оператори транснаціональних грошових потоків («олігархи») - організовують масовий набір в «свою» партію у межех підконтрольної їм територіальної або функціональної області. Наприклад, на протязі 2000-2004 рр., мер великого міста проводив «набір» до партії, що підтримувала цього мера , серед держслужбовців мерії і місцевих державних установ . Інший приклад: партійна база однієї з великих партій зконцентрована в Маріуполі, де один з важливих керівників партії такоє є дикретором підприємства з великою кількістю робітників. Тому, членство в партії на протязі 2000-2006 рр. відображало більше межі лояльності до керівництва партії, ніж світогляд членів партії.

Як партії приймають рішення? Рішення приймаються членами партії. Це означає, чим менше членів партії, тим більшу ваге має кожен член, і, звичайно, кожен партійний керівник. Таким чином, існуючі члени партії раціонально не зацікавлені у збільшенні кількості членів. Чим менша партія, тим легше нею керувати.

Як партії фінансуються? Оскільки сукупно навіть маленька партія може ініціювати важливі рішення у відповідній раді, а в деяких випадках може мати «золоту акцію», то фінансування її зазвичай цікаво великим донорам з числа великих підприємців і операторів транснаціональних грошових потоків. Коли фінансовий фонд партії зформований, партія не зацікавлена у великій кількості маленьких пожертв. Як в акціонерному товаристі, чим більша частка у фінансування партії, там більший контроль донор має над партійними рішненнями. Партії з «нерозмитими частками» більш привабливі для донорів-підприємців, ніж партії з широкою фінансовою базою.

Така система форумвання членської бази партій чудово допомогала захищатися від рейдерства - захоплення партійних осередків конкурентами з метою завдання партії шкоди. Але вона суттєво обмежила або унеможливила участь абсолютної більшості громадян у політичному процесі на етапі висування кандидатів у народні депутати і депутати місцевих рад.

Як реально відбувалося формування кандидатів, наприклад, у народні депутати? Завдяки внутрішньопартійній дисципліні, зазвичай списки кандидатів в народні депутати формувалися в переговорному процесі, які проводили керівники партії і впливові спонсори. Дисципліна ж забезпечувалася вбудованими в статути партій механізмами і важелем наявності поточного фінансування партійних організацій донорами. Ті первинні партійні організації, що були незгодні з національним партійним керівництвом, колективно позбавлялися афіліації з партією рішенням загальнопартійного керівного органу. 

Таким чином, партійне керівництво має надзвичайно велику вагу у функціонуванні партії. Семе тому, деякі малі партії і зараз можна «купити» і «продати», тобто переоформити на нових «власників»-донорів.

Результат. Незважаючі на переваги пропорційної системи виборів в Україні, одним з її негативних результатів стало розмиття відповідальності кандидатів і обраних народних депутатів і створення величезного конфлікту інтересів між інтересами виборців і інтересами партійної організації.

Чому саме Зіновій Шкутяк розміщений на 51-му місці списку Блоку «НСНУ», а не на 40-му? І чому саме він? Чому Микола Джига розміщений на 56-му місці Партії Регіонів, а не на 10-му? Ці кандидати були відібрані керівництвом відповідних партій. Ті ж виборці, які є переконаними прихильниками партій, але не стали членами цих партій за природніх причин, не мають інших можливостей політичної реалізації, окрім голосування за ту чи іншу партію. Але вони не можуть ані впливати на вибір кандидатів, ані на їх розстановку у списку.

Самі виборці теж не можуть стати кандидатами - якщо тільки не домовляться з керівництвом або донорами партій.  Як бачимо, наша система не набагато відрізняється від імперської виборчої системи Російської Імперії 1905-1917 рр., оскільки передбачає багатоступеневий, складний механізм виборів до Верховної Ради, де головне - і часто остаточне - слово мають багаті громадяни, які «володіють» і керують партіями.  Результатом використання пропорціної системи в її сучасному варіанті може буте суттєве недопредствлення інтересів незалежних виборців і подальші пов»язані з цим соціально-політичні конфлікти.

Іншим результатом існуючого варіанту виборчої системи в Україні є раціонально-обгрунтована радикалізація партій. Оскільки членство в партіях жорстко фіксоване і центристські позиції партійців виглядають проявом слабкості кандидатів і висуновшої їх партії, то існує тенденція до постійної радикалізації партійних платформ і апелювання до «свого», переконаного виборця (див. Коментар [2] у додатку). Звичайно, «об»єднати країну» зараз досить складно. Навіть світоглядно-ідентичні Блок «НСНУ» і БЮТ конфронтують, апелюючі до «власних» виборців! (Див. Коментар [3] у додатку)

Що треба змінити?

Одним з ліків для конфлікту інтересів між інтересами громадян і вибраних депутатів може і має стати лібералізація партійної організації українського суспільства і запровадження регулювання внутрішньопартійних виборів з боку Центральної Виборчої Комісії.

1. Лібералізація партійної організації. Кожен громадянин 16 років і старший має отримати можливість стати афілійованим членом партії, світогляд або програму якої він або вона підтримує. Від громадян не має вимагатися надзусиль для вираження своїх політичних поглядів і повноцінної участі у політичній системі країни. Тому, піставою для набуття членства в партії має стати особиста заява, подана до Центральної Виборчої Комісії.

Задля забезпечення захисту партій від рейдерства, кожен громадянин може, наприклад, бути обмежений у можливості зміни своєї партії на протязі, скажімо, ½ року. Також, Центральна Виборча Комісія має вести реєстр виборців, включно з зазначенням партійності громадянина. Реєстр має бути відкритим, тобто доступним для доступу і перевірки будь-ким  через Інтернет.

2. Вибори кандидатів всередині партій мають контролювати інституції, які користуються довірою. Оскільки громадські організації, що спеціалізуютсья на виборах, такі як Комітет Виборців України, не мають спроможності забезпечити контроль виборів кандидатів всередині партій, а деякі також мають непостійне фінансування від іноземних донорів, то Центральна Виборча Комісія найбільш придатна для забезпечення функції нагляду та/або організації внутрішньопартійних виборів кандидатів. Варто зазначити, що мова іде про визначення саме канидатів від кожної партії на національні або місцеві вибори, а не про вибори керівництва партій.

Запропоновані зміни у процес відбору кандидатів від партій на вибоні посади допоможе досягненню такої довгоочикуваної мети, як політичної консолідації і стабілізування міжпартійних відносин. Замість конкуренції всередині маленьких, тимчасових, авантюристичних партійних організацій, упорядкування процесу відобра кандидатів всередині партій створить структурований механізм досягнення внутрішньопартійного консенсусу. Більше того, до визначення кандидатів залучиться  велике числа громадян, співчуваючих кожній даній партії, а їх участь не буде хаотичною, а, навпаки, очикуваною і впорядкованою.

Замість необхідності формування виборчих блоків, партії, які представляють великі верстви громадян, матимуть готовий і більш справедливий узгоджувальний механізм для переговорів між партійними групами всередині даного ідеологічного спектру. Вибір кандидатів всередині партій стане більш раціональний, а процес - прогнозованим.

Крім того, незалежні кандидати отримають більше шансів представити свої ініціативи всередині партій. Кожна партія, щоб перемогти, бажає нових ідей, а лібералізація партійної організації допоможе саме випрацюванню нових ідей. Одночасно, мають бути також вбудовані механізми захисту первинних партійних організацій від рейдерства, зважаючи, що переваги від відкритого членства набагато перевищать загрозу нанесення шкоди партям від рейдерів, яка буде збалансована участю Центральної Виборчої Комісії в організації процесу відбора кандидатів.

Від людей, що мерзли на Майдані 2004 року, не вимагали партквитка, як і від громадян, які приходили на пікети Партії Регіонів, щоб підтримати лідера ПР на пост прем»єр-міністра у 2006 році. Тому кожний громадянин має отримати право обирати собі партію, яка на його думку найбільше відображає його або її інтереси, а Центральна Виборча Комісія має отрмати функцію участі в організації і контролі за процесом висування кандидатів на виборні посади всередині партій.

[1] Історична довідка: На тій частині  України, що входила до Російської Імперії, виборів не було взагалі на протязі 1721-1905 рр. Імператор затверджував Імперську Раду, куди входили призначені імператором і номіновані суспільними групами урядовці. Російська революція 1905 року мала на меті створення конституційної монархії. В результаті  запроваджених реформ, в Російській Імперії з»явилася Імперська Дума, а з нею була запроваджена і чотирьох-ступенева виборча система. Як і в інших країнах, наприклад, в Великій Британії, виборцями могли бути лише землевласники що платили податки, старші за 25 років. Крім того, виборці мали бути етнічними росіянами. Жінки не мали права голосу.  Нові виборчі закони 1905 року суттєво вплинули на організацію всієї політичної системи Російської Імперії, в якій консервативні, заможні, етнічно російські елементи мали абсолютну перевагу у системі державної влади. Лютнева революція 1917 року, що дозволила запровадити новий виборчий закон, забезпечила систему загальних виборів, участь етнічних груп, право жінок на голосування. Під час Української Народної Республіки 1918 - 1921 рр через військовий стан не вдалося обрати парламент за правилами загального голосування. На початку радянської влади вибори не мали демократичного характеру взагалі: ранні «совіти»  являли собою  самопроголошені групи робітників, які іноді делегували своїх предстваників - «депутатів», а реально уряд і влада належала Комуністичній партії, яка була окремою військово-політичною організацією, що існувала окремо від системи совітів. Совіти, які почали організовуватися 1906 року, були ячейками організацій робітників. Тому важливо розрізняти ради в сучасному розумінні  як виборні органи влади, і совіти, що були основою радянської влади - які за суттю були самопроголошеними групами найманих робітників у великих містах. У Радянському Союзі ж зберіглася форма загальних виборів, але виборні органи - ради - не були демократично виборними органами за своєю суттю.

[2] Виборча кампанія Народного Союзу «Наша Україна» відзначилася використанням речення  «Не зрадь Майдан!» як головного виборчого повідомлення у той час, як Майдан і Помаранчева Революція як явище закінчились більше року до того.

[3] Теж саме характерне, наприклад, до дуже близьких за політичною філософією Партії Регіонів і Блоку Литвина.